Блог

Після успішного полювання на качку вкінці жовтня 2019 року, листопад місяць видався для мене зовсім невдалим. Качка цілком відлетіла, перелітна наші ріки оминала, жодного натяку на качку вже не було. По мірі можливості робив обхід двох невеликих річок, проте результату не було – про качку можна було забути. Переключившись на зайця, я прочісував дикі поля і чагарники, чагарники і оранку, результату не було. Окрім того, у листопаді я був змушений працювати по вихідних, тож деякі вихідні дні зовсім пропустив, а деколи мав змогу вийти на годину-дві, і то над вечір, тож нормально пройтися і пошукати зайця було тільки два дні. Не добувши косого, мав змогу постріляти по шкідниках, хоч щось.

Погода була різноманітною - від холодних листопадових дощів з сильним вітром до теплих і сонячних днів.

Щоб окрасити печаль листопадового похмурого пейзажу та настрою, робив привали, щоб відпочити, погрітися та посидіти біля вогню. Вогонь додає сил, кава – енергії, а посидіти і в глушині навколо річкових чагарників – це забутися та ізолюватися від усього, знайти умиротворення та спокій.

Чагарники настільки старі і густі, що гілки майже повністю покриті лишайниками, що надає їм готичного відтінку у поєднанні із похмурим небом із темними хмарами. Люди сюди не ходять, це видно із суцільних стежок, втоптаних у сухій траві, і які проходять через чагарники до висоти рівня зайця-лиса. Деколи попадаються стежки диких кіз, тут висота проходу сягає 50-70 см. Пройти цими стежками неможливо, хіба що повзаючи, тому я змушений був ходити зігзагами, не по звірячих стежках, обходячи кущі, а деякі гілки вирубуючи ножем, тут мачете було б в самий раз, не маю. Коли закінчується поле з чагарниками, починається якби ліс, невелика ділянка з старими деревами. Замість трави – листя, простір вільніший, бо менше чагарників. Зупинився я в невеликому яру, який утворився шляхом стоку дощових вод з довколишніх полів. Припасував собі місце для сидіння із товстіших сухих гілок, вирив невелику виямку, щоб зрівняти похилий схил яру для горизонтального розміщення багаття, розпалив вогонь, зварив кави, погрівся, відпочив і вирушив додому. По дорозі вирішив годинку постояти до настання повної темноти у засідці, чатуючи на лиса, проте він так і не вийшов на поле.

Наступний мій вихід відбувався в робочий день, коли я був вихідним і відбував відгули. Під вечір вийшов в ліс, щоб зробити розвідку на лиса, дуже вже кортить мені його добути, що ніяк не виходить, адже в нашій місцевості лиси виходять із нір тільки після заходу сонця. Вийшов я у молодий сосновий ліс, який нещодавно виріс на полі між двома лісовими масивами. Лісові масиви складаються із численних, глибоких (до 10 метрів) ярів, в яких і мешкають лиси у своїх норах. Нір дуже багато, проте визначити, в якій норі є лис, а яка покинута, - без снігу дуже складно. Тому я вирішив зупинитися по середині лісів, в гущавині поля, щоб чути, звідки вони виходять і куди мандрують на ніч. Сонце уже зайшло, температура повітря понизилась до нуля, хоча морозу не було, густий туман почав огортати все навколо сірою імлою. Я знайшов хороше рівне місце без трави під соснами, розпалив вогонь за допомогою огнива і берести, яку там же в молодому ліску набрав з беріз. Розпалкою і основними дровами були сухі соснові гілки, яких було вдосталь. Навіть березові гілки не хотіли горіти, будучи наскрізь вимоченими нещодавніми дощами. Завдяки трісочниці (щепочниці), вода в казанку закипіла досить швидко, - її стінки захищали вогонь від сильного вітру. Смаколиками того вечора слугував лісовий чай, а саме: ягоди шипшини, які я назбирав по дорозі до лісу і свіжа хвоя сосни, якої було вдосталь кругом, також запік прихоплені з дому три картоплини на жарі вогню, якби не щепочниця, я б не встиг їх приготувати – вітер просто випалював жар і він міг швидко вигоріти. Вогонь погас, я насолоджувався тонким смаком і ароматом лісового чаю, дивився на жар вогню, час-від-часу перегортав картоплю і вслухався у звуки природи і, особливо, чорного нічного лісу. Звуки, я вам скажу, дуже не хороші, якщо ви поламали з дитинства психіку переглядом найбільш страшніших ужастіків J Всьому виною сови – вони люблять з настанням темноти викрикувати най моторошні звуки, які одразу ж вимальовують у свідомості страшних плотоядних потвор, посилаючись до темних закутків пам’яті дитячої підсвідомості. Звісно ж, коли в мене в руці рушниця, я навпаки полюбляю якомога більше заглибитися у гущак лісу, очікуючи лисів чи вовчуків аж до настання повної темряви, коли навіть не бачиш, куди ідеш без освітлення телефоном.

Так, як я тільки 5-ий рік як став жителем села, я в перші часи не дуже розбирався у звуках тварин і птахів, тому помилково вважав крики сови за крики лиса. Декілька разів я довго підкрадався до місць «криків» методом спецназу, чуть не повзаючи, щоб не стати помітним для «лиса», потім довго стояв навприсядки, вслухаючись у звуки, очікуючи, коли вже той лис вийде чи покажеться силует. Аж одного разу я зрозумів свої помилки, коли в черговий раз підкрадався до молодого не густого лісу із-за чагарників, звідки доносились «ті самі звуки», палець на спусковому гачку, рушниця в горизонтальному положенні, око на мушці… - весь готовий просто вийти за чагарники без зайвих рухів і вистрілити у лиса, який мав бути як на лодоні у молодому ліску.  А тут облом, чагарники позаду – попереду жодного сліду лиса – лиш здорова сова, яка мабуть була в шоці моїй раптовій появі, тому одразу ж полетіла до старого лісу  і там продовжувала своє «гарчання», що дало мені зрозуміти, що ці звуки – то зовсім не лисячі, а сови. Розчарування, але й знання примножились.

З часом я вивчив звуки лиса, вони повністю відповідають звукам тварини, яка в примітивному порівнянні являє собою щось середнє між котом і собакою. Полювання дозволило мені вивчити звуки різних птахів, з тваринами не дуже через їхню обмежену видову кількість.

Так ось, сидячи біля розжареної трісочниці і смакуючи чай, я почав чути крики лисів, які крутилися біля мене. Вони ніби попереджали один одного, що тут хтось є. Один підійшов з одного лісу, інший з іншого, всі були від мене на відстані близько ста метрів. По звуках я зрозумів, що вони вирушили вздовж кордонів між полем і лісом паралельно подалі від мене. Вже коли я повертався, чув, що вони вже були на полях, прочісували.

Наступного разу я здійснив вихід в іншу місцевість. Дув дуже сильний північно-західний вітер, я прочісував поля і городи у пошуках зайця. Підійшов до ріки на випадок качки – нічого не було. Повертаючись, зустрів зграйку куропаток – виглядали жирними, великі, злетіли з-під ніг вкінці одного із городів. Зайшов у початок яру, який поріс чагарниками посеред полів, обнишпорив – ніц не було. Виліз подряпаний з тих хащів прямо навпроти невеликого поля, яке піднімалося вгору до початку лісу, тому все поле в цьому місці проглядається як на лодоні. Зняв рушницю, відклав у бік і приклав до невеликого куща глоду. Витягнув сигаретку, закурив і почав повільно оглядати панораму поля. Раптом чую – щось біля мене ворушить суху траву, я дивлюсь – буквально з-під ніг, за метр від мене з трави висувається заєць і не дуже спішно ринув у гущак терену. Не пам’ятаю, в якому стані я тоді був, це був шок, в якому перемішались відчуття здивованості, підлості, наглості і раптовості. Я декілька секунд так і стояв непорушно з сигаретою в руці, не зрозумівши, що, як і чому сталося… Опанувавши себе, кинув дзиґар, взяв рушницю і спробував оббігти чагарник, в якому заєць сховався, але від нього вже не було і сліду. Розчарований, мотивований, я ще продовжив обхід цього поля у пошуках інших зайців, але безрезультатно. Зайшов у яр і вирішив зробити привал, випити кави, зварити мівіну, погрітися біля вогню і просто розслабитися, відпочити.

Не зважаючи на безрезультативність полювання у листопаді, погоду, обмаль часу, все таки завдяки таким різноманітним виходам на природу цей місяць запам’ятався для мене у колоритних відтінках ностальгічних спогадів.