Блог

Ну що ж, як це часто буває, коли людина знаходить золоту жилу і набуває досвіду у пошуку золота, вона уже не може зупинитися і всі добуті ресурси здаються їй недостатніми і вона днями те золото довбе і довбе, поки сам природній ресурс локально не вичерпується. Аналогічно і я захворів золотою лихоманкою. Що поробиш, «лісове золото» - осмол, він, зберігаючись, не псується, тому я досі його добуваю, висушую і акуратно зберігаю вдома, навіть не в комірчині чи підвалі, але в житловому приміщені – я просто тащусь від приємного хвойного запаху, який лісовим ароматом наповнює кімнату.

Отже, я уже декілька днів поспіль «довбу» велику, минулого року зрубану, сосну. Товщина входу в стовбур деяких гілок сягає 20 см, але я поки що спилюю тонші гілки, товщиною до 10 см і сподіваюся, що ця хвороба скоро пройде.

Кожен мій похід до лісу має певну мету чи завдання, яке я повинен виконати, а опісля уже розпалювати вогонь і займатися рукоділлям. Ці завдання, в основному, чергуються: одного дня мені слід замінити бутилки для збору березового соку (повні забираю, ставлю порожні), другого дня мені потрібно піти в іншу сторону лісу і назбирати черемші, третього дня я збираю трутовики, довбу осмол, четвертого дня я знову йду по березовий сік… Так триває постійно, змінюється тільки об’єкт мети – замість соку приходить збір медоносів (первоцвіту і медуниці), замість черемші приходить збір молодих пагонів ялини, сосни і смереки. Згодом – зелені шишки сосни, потім – гриби, малина, суниця, іван-чай і т.д. Влітку я мігрую на ріки – там риболовля. Восени – полювання. І так кожного року, зміна сезонів, зміна занять. Життя в селі – це чудова штука, жаль, такий підхід переважно мають такі як я – міщани, які оселились в селі, а самі селяни, як я бачу, тягнуться до міста, пабів, дискотек тощо, а такі чудові можливості взаємодії із природою не використовують… Але в кожного свої пріоритети і смаки.

Загалом я мав близько 5 виходів на природу в середині березня – такому величезному об’єму вільного часу посприяв карантин – село опинилося відрізаним від міста, відповідно, я був змушений брати відпустку на період карантину, щоб щодня не ходити пішки по 20 км. Плюс до всього чудова тепла весняна погода – мандрівки були ідеальними.

Кожного дня мій маршрут проходив через ділянку лісу із тією самою сосною – я набирав трохи гілок осмолу, виконував завдання і переважно повертався до свого весняного укриття для рукоділля і розведення вогню. Приходив на місце, розпалював вогонь, поки вогонь розгорався і поки готувалася кава чи перекус, я: - очищав від кори та від неосмоленої деревини зібрані гілки сосни, залишаючи невеликі шматки деревини із максимальною концентрацією осмолу; - варив трутовики для труту; - робив ложку.

Одного дня, проходячи лісом, натрапив на нещодавно звалену вітром чи лісниками величезну ялину. Її хвоя ще зовсім зелена, а кора свіжа. Можливо, найближчим часом повернуся до неї і зріжу полотно кори для виготовлення чогось типу торбини чи кошика. Але в той момент мені така ідея не спала на думку, проте, будучи затьмареним осмолом, я відрубав вертикально розташовану гілку тієї ялини. Ви можете побачити на фото (тримаю в руці відрубану гілку), як чітко видніються шари смоли в розрізі гілки. Щоб не гадати, я прихопив відрізок гілки із собою і зараз вона сушиться, щоб перевірити, чи ця смола зможе утворити з деревиною гілки субстрат осмолу, як це є у сосні, чи ця смола затвердіє і при спробі нарізати стружку, буде просто осипатися, як це буває із висушеною і закам’янілою живицею… Не дуже розбираюся в породах дерев, але я щойно описав ялицю, хоча часто її називаю ялинкою, ялиною.

Одного разу натрапив на напівсуху гілку модрини, товщиною близько 5 см, вирішив спробувати її властивості, а для цього спробував вирізати з неї вузьку ложку. Кора у модрини досить товста, тому знявши її, в мене опинився брусок близько 4 см. Скажу одразу – модрина не для творчості і не для рукоділля. Це шматок дуже красивої, червоніючого відтінку, пахучої деревини, яку, блін, настільки важко довбати, що я було ледь не здався на середині роботи. Деревина дуже тверда і суха, в плані, піддатливості до леза інструмента. Мені весь час здавалося, що я ріжу шматок дуже твердої пластмаси. Ти рубаєш чи ріжеш і, ніби інструмент гострий, ніби силу прикладаєш, але проникнення за кожним ударом мінімальне: якщо ти вдаряєш штопориком по бруску липи – її можна за раз повністю розколоти, а тут так само вдаряєш – я відрізаєш від сили 1-2 см деревини. Деревина модрини не дозволяє глибокому проникненню леза інструмента. Тому мені прийшлося дві години довбати штопориком і ножем невеликий шматок модрини, щоб більш-менш створити ложкоподібну форму.  Також годину витратив на поглиблення ковшика ложки, проте через те, що деревина модрини дуже міцна, ковшик вдалося зробили максимально глибоким і широким з відносно тонкими стінками. Зрештою, після довгих зусиль, ложка була завершена і мені навіть не довелося її чимось покривати, типу олією чи воском, вона висушилася, має приємну гладку поверхню, не потріскала, не розшарувалася, вона таки схожа на пластикову – важка, гладка і водостійка. У неї дуже красиві орнаменти дерев’яних кілець, які відтінками червоного вирізняються одне від одного.

Під час походів пощастило зустріти одного лиса, одного зайця, трьох вальдшнепів.