Блог

Немає нічого гіршого за спекотні літні будні. Щороку клімат міняється, літо стає все спекотнішим та сухішим, як і зима, кількість дощів зменшується, температура повітря постійно зростає. Спека руйнівною силою впливає на природне  середовище, висихають джерела, потоки, річки, болота; висихають ялинки, відповідно руйнується біосередовище. Зникають комахи, риба, молюски, жаби, гриби, плодові рослини, відповідно зменшується популяція тварин, для яких вищеперераховані суб’єкти являються кормовою базою. Одні виздихують, інші мігрують на північ. Залишається популяція змій, яка мабуть, скоро буде домінувати у фауні нашого природного середовища.

 

Цього року літо видалося занадто гарячим. Усе настільки пересохло, що земля надалі продовжує утворювати глибокі тріщини. В мене в селі чи не у кожного пропала вода в криницях. У нас є, правда, глибина – 20 м., а це мало кому під силу собі таку криницю зробити при такому кам’янистому твердому ґрунті.

 

За увесь період травня-червня мені вдалося вирватися тільки разів 5 на природу, та й то в основному по гриби, так як на рибалку йти в спеку нема сенсу – риба сама вариться в гарячій воді, офігіваючи від погоди, зате ловиться прекрасно з 8-9 години вечора або вранці до 8-9 год. Проте річка від мене досить далеко (30-40 хв. ходу), плюс слід ще пройтися по всіх заплавах (ще година), тож фактично рибалки получається до години часу, а це мало, якщо брати до уваги затрачені сили та нікчемність улову. Тому у мене період риболовлі припадає на вересень-жовтень, коли спека спадає, коли можна рибалити навіть півдня, а той  довше, та й риба клює набагато інтенсивніше (осінній жор) і за літо підростає до розмірів непоганих трофеїв.

 

 

Отже, в травні-червні я сходив декілька разів в ліс та на прилісові галявини в пошуках білих грибів у лісі та підберезників, червоняків у заростаючому осиною та молодими берізками лісовому полі. Спершу, в кінці травня вдалося декілька грибків знайти і це в основному підберезники. Згодом до середини червня гриби пропали, тож залишалося лише збір польової суниці, якої цього року завдяки сонцю вродило багато. Кожен раз, коли я виходив на поле, по дорозі на не протоптаній все ще стежині мені в різних місцях зустрічалися гадюки. Одні після спроби їх відлякати ліниво повзли в сторону, інші навпаки, займали оборонно-нападаючу позицію, шипіли та повільно наступали до мене. Проте варто було зробити кроків 4-5 назад, щоб випасти з її поля зору, як гадюка також ліниво сповзала із стежки, прямуючи до своєї нори.

 

 

У мене ще від дитинства своя «приязнь» до гадюк, колись у Карпатах я їх зустрічав по 5-10 шт. щодня, декілька на мене навіть нападали, особливо коли хтось попереду на змію наступав, а я якраз підходив ззаду під удар. Одного разу ми піднімалися вверх по схилі, так попереду один знайомий вирішив пробігти невеликий пагорб, наскільки я зрозумів, він так швидко пробіг, ставши на гадюку (приблизно була на 60-70 см, як на око – карпатські змії досить великі), що вона його проігнорувала і буквально з метр пролетіла у стрибку прямо на мене, проте метру їй не стало, щоб мене зачепити, а я вже з криком був метрів за п’ять від того місця. Мені тоді було десь років 12. Дружби з ними у мене не вийшло, тож до тепер цей острах мене опановує завжди, де я лажу по всяких чагарниках, високій траві чи в лісах. І ось цього року «подружки» нагадали про себе скільки разів. Тому після кількох зустрічей на поле я вже виходжу в пошуках грибів тільки в дощ, не просто в прохолодну пасмурну погоду, але коли  реально паде дощ без перестанку. І що цікаво, в лісі я почуваюся вільно, я ще ні разу тут, у Довпотові, не зустрічав лісових гадюк.

 

В середині червня цього року були декілька днів, коли погода раптово змінилася і деякий час ішов дощ. Завдяки чому я міг пройтися по полю і назбирати досить таки немало грибів, звісно ж в основному підберезників та червоняків, проте попалося в лісі і декілька білих чи щирих, як їх ще називають. Так як я промок наскрізь, вирішив розпалити вогонь, щоб трохи погрітися та підсушитися. Це дуже заворожуюче і унікальне відчуття сидіти серед природи, де кругом мокро і зелено, чути тільки шум дощу і полум’я вогню, дивитися як горить вогонь і милуватися природою. Сидячи біля вогню, я наминав свою улюблену  кислинку – лісову заячу капусту.

 

 

 

Опісля цього прохолодного оазису погоди настали знову спекотні дні, яких перебила на декілька днів тільки сильна гроза із ураганом та апокаліптичним небом, всіяним щосекундними спалахами блискавки. Звуку грому не чулося, так як це було одне суцільне гудіння неба так немов би наближався до величезного водоспаду чи до такого ж смерчу. Як наслідок, вранці виднілися повалені дерева тощо.

 

В цей час замовив з аліекспресу нове огниво, досить довге, а значить, довговічне, але за якість трохи переживав, хотів випробувати, проте з дому не виходив до кінця червня, знову ж таки через спеку. Усі будні пролітали в звичному режимі робота-дім, вихідні марнувалися сидженням вдома – в кімнаті, де зберігалася ранкова прохолода, одним словом, рятувався як міг від спеки.

 

На щастя, вдалося для себе склепати декілька вихідних: один день відпустки, два вихідних, два святкових дні, таким чином 5 днів. Ну і як завжди, радість довго не тривала, адже попри обіцяну синоптиками дощову погоду з грозами на ці дні, сонце жарило по повній. Поїхав до міста, до батьків. Перші два три дні пішли на звичні гостьові пригоди, правда вдалося з дружиною сходити на р. Лімницю, накупатися досхочу – хоч один позитив пройде не даремно. Як завжди, прихопив спінінг, проте після річки вечірня риболовля результату не принесла – навіть після незначного захмарення і заходу сонця спека залишалася високою, тому мабуть і риба не клювала. На самій Лімниці відчувалися слабкі удари окуня чи головеня, думаю, не більших за пів долоні. На озері – притоці р. Чечви на водозабірниках також нульовий результат, взагалі без покльовок, а так очікував щуки, на цьому озері впіймав найбільшу свою щуку років  5 тому. По дорозі ще трохи пообловлював Калуське озеро, біля карпатнафтомашу, проте  - нуль.

 

 

Наступного дня вже дружина складала плани, тож день промайнув якимось «днями молоді» в парку, прогулянками разом дружиною і з сином, атракціонами і т.д. Проте моє пильне око і в парку помітило косяки малька в заповненому водою для якоїсь надувної фігні басейні.

 

І от нарешті! Ніч гроз, блискавок, гримів… Наступний день уже запланувався фантазійною програмою «максимум». Так як це був останній день нашого перебування в Калуші.  

 

Отже. 27.06.2016р. Понеділок. Свято Матері Божої Неустанної Помочі. День рибака. Погода супер, тепло, пасмурно, моросить дрібний дощик, вітер північно-західний, не сильний. Випивши чашку міцної кави, вирішив відвідати Домбровський кар’єр. Останній раз я туди ходив років 3 тому, а перед тим бував там чи не кожного місяця, деколи по гриби ходив, деколи на рибалку, або просто пройтися. Полювати не ходив, в ті часи це була відновлювана зона – полювати заборонялося. Як зараз там – не знаю, хіба спитаю в нашого УТМРщика, коли оновлюватиму документи на сезон.

 

 

Не далеко, між кар’єром і лісом знаходився табір циган. З цими виживальниками я не хотів пересікатися, проте деякі з них мене деякий час «вели», коли я проходив по хребті кар’єрного окопу. Щоб відірватися, я зробив вигляд, що спускаюся в ліс, а потім тихо перейшов на внутрішню сторону кар’єрного окопу. По дорозі знаходив суниці, малину. Багато не їв, тут усе всюди токсичне – і ягоди і гриби. Не через Домбровський кар’єр – його хімікати уже давно змиті дощовою водою в надра підземних вод. Справа в тому, що неподалік від Калуші знаходиться Брошнівський деревопереробний завод. По цій причині уся частина Калуського району в околицях Брошнева – це другий Чорнобиль. Тут усе токсичне і насичене канцерогенними хімікатами. Люди масово помирають від раку. Кажуть, на самий завод спершу не брали на роботу вагітних жінок – щоб не родилися «мутанти» чи щоб не було викиднів. Згодом взагалі молодих жінок перестали брати, бо й ті не могли навіть вагітніти. Беруть старших «молодиць», немов би списаний матеріал чи смертників. З чоловіками такого відбору нема – матері ще понароджують. Цей завод димить цілодобово, проте основну загрозу екології несуть часті викиди серед ночі (1-3 години) величезної хмари отруто-хімікатів. До ранку вони розсіюються і опадають, тому й нічого не спостерігається візуально.

 

 

Вийшов я на один із відстійників Домбровського кар’єру. Колись від нього проходила велика труба аж у основне озеро кар’єру, де знаходився плавучий насос і який викачував воду із шахти в ці відстійники. Пам’ятаю, декілька років тому тут була загроза екологічної катастрофи, коли почав протікати південний берег цього відстійника. Вода могла прорватися і концентровані розсоли могли б потрапити у річки Млинівку і в Лімницю. Проте катастрофу вчасно попередили і пробоїну в березі залатали – тепер бачу, витоку нема.

 

Це дуже красиве озеро. Його береги вкриті колотим камінням рудника, кольору ржавчини. З них повиростали молоді сосни. Нижче кругом водної частини озера знаходяться різного роду мінерали, особливо цікавими є різні кристали, - це переважно слюда. Прозорі чи зелені кристали, деколи розміром з невелике яйце.

 

Цього разу я не став затримуватися тут, на відкритому просторі, адже вітер посилився як і дощ, і все це ліпило прямо в писок. Встиг помітити (вірніше, це вони мене встигнули помітити і хутко злетіти в повітря) качок, їх тут було багато, притаїлися серед численної братії чайок різних розмірів.

 

 

Я підійшов до навколокар’єрного яру, наповненого водою. Це напівкільце брало початок з північної сторони кар’єру (куди тепер я наближався) і обводом простягалося довкола водосховища аж до  східної частини кар’єру. Раніше тут часто змінювався колір води. У мене навіть десь мають зберігатися роздруковані фотографії, де зафіксована зміна кольору води у цьому рові: то зелений, то оранжевий. Зараз колір води тут класичний – зеленуватий. Тут є риба. Про це нагадували два рибаки, яких я помітив у низу яру.

 

Початок рову дуже красивий, а при такій темній похмурій погоді набирав готичного відтінку: Серед його розширеного початку видніється якась затоплена недобудова та затоплені мертві дерева.

 

По дорозі мене супроводжували голуб і голубка. Видно, що не дикі, я мав змогу до них наблизитись і сфотографувати декілька разів.

 

Я вийшов на початок кар’єру, можна було побачити те місце, з якого витікала частина річки Сівки прямо в кар’єр. Три роки тому це був прямо як водопад, тепер же рівень води піднявся досить суттєво, тому й водопаду вже не спостерігалося. А може й залатали диру. Проте факт є фактом, вода дуже піднялася.

 

Колись це були два відділені озера, північне і південне. Посередині була суша, ми малими хлопчаками ще по ній бігали. Недалеко плавала насосна станція. Ми любили на неї вилазити. Ми ще тоді не усвідомлювали, що під нами 200 метрів глибини. Пізніше, коли воду перестали з кар’єрного озера викачувати, рівень води почав підніматися і затопило цю ділянку суходолу, яка розділяла два озера. Тоді й утворилося одне величезне водоймище Домбровського кар’єру. Деякий час насосна станція продовжувала залишатися посередині водойми, нагадувавши нам ту ділянку, по якій ми перебігали кар’єр. Проте пізніше її знесло геть. Я вже думав, що вона потонула, проте три роки тому, коли я детально вивчав кар’єр, я знайшов її. Її прибило до самого берега на півдні озера, проте на той час вона все ще не потонула. Тепер же, коли в мене є сім’я і дитина, я вже не дозволяю собі ризикувати життям і повторювати минулі маршрути (досить мені зберігати ті фотографії, які розповідають про мою юнацьку дурість).

 

Пам’ятаю, стояв я з товаришем на краю гостро обірваного берега західної сторони кар’єру. Тут неподалік раптом почувся гучний гуркіт. Ми поглянули, а трохи дальше, на аналогічному місці, на якому ми стояли, буквально як у передачах про антарктику, величезна брила (стіна) берега обвалюється (відкололася від берега) і падає у воду. Величезні хвилі води, бульбашки, грязний колір води довкола… Це було незабутньо. Ми так напівмертві немовби на мінному полі тихенько повернулися і попрямували назад.

 

Зробивши декілька знімків, я вирушив назад, правда уже по іншій стороні навколокар’єрного яру, ближче до центру кар’єрного озера. Благо, що тут протоптана машинами дорога, правда, досить заросла (у спеку я б сюди не поліз), проте йти можна було. Коли дорога закінчилася і почалися масиви непрохідної трави, яка чіплялася за ноги, я вирішив зійти на похилий берег яру, ближче до води. Це ніби річка, проте без течії. Взагалі-то коли я був маленький, уся територія кар’єру – це була пустеля мертвої природи. Гори каміння, піску, глини, грязі та солі. Спершу з’являлися дрібні трави, постійно жовті, бо сохли без води і через сіль. Згодом такими ж виростали маленькі сосни, одні приживалися, інші всихали. Тепер же це повноцінна екосистема, з своїм первобутнім диким світом. У водоймах є риба і планктон. Тут живуть качки різних видів як і більшість представників дикої фауни: птахи, плазуни (особливо змії), зайці, лисиці, гопники, дикі собаки (останні особливо небезпечні), куріпки, чайки, дикі голуби тощо. Правда, навіть сюди добираються руки людей – знову ж таки пиляють і рубають дерева, місцями гори сміття біля погаслого вогнища.

 

Довелось трохи попотіти, щоб пробиратися по крутому схилі яру, порослому соснами, повному сипучого каміння та час-від-часу перелізаючи повалені вітром дерева.

 

Згодом я зрозумів, що пора підкріпитись, тож вирішив зробити привал. Розпалив вогонь, нанизав сардельки, приготував свою традиційну мівіну і трохи перепочив.

 

 

Пройшовши ще зо два кілометри, я зміг вийти на початок основної кар’єрної гори, високо не підіймався, зробив декілька знімків і вирушив додому.

 

Ця прогулянка додала мені дуже багато сил і енергії, тож я, прийшовши додому, одразу з взяв з собою спінінг, зі мною пішла і дружина, вирушили ще на Калуське озеро (карпатнафтомаш), щоб при такій прекрасній погоді трохи порибалити. Дощ час-від-часу дуже дрібно моросив, якби не раптові сильні пориви вітру, то можна було б не нарікати. Почав і завершив ловлю на вертушку Mepps 1+ Aglia Long. Як виявилось одразу ж, комбінація рибальської погоди та якісної вертушки була дуже результативною. Першою впіймав щуку, грам 100-150, за декілька метрів від берега схопила. Перша цьогорічна щука і це радувало. Згодом при зміні місця лову знову удар – матросик, окунь на лодоню. Дуже прожорливі, заготували трійник повністю, тож доводилося трохи повозитися з кожним окунцем, щоб звільнити з трійника. Поступово проходячи довкола озера, я час-від-часу витягував окуня, правда, менших, однокаліберних, якби однієї мами. Загалом, пощастило впіймати штук з 10. Для мене це досить непогано, відчув гідність свого статусу особливо в День рибака.

 

 

Вирішив заокруглятися, зробити декілька кидків біля старої верби (дальше йти не було сенсу – там мужики по пояс у воді лодку на воду сплавляли, рибу пошугали). Досить часто доводилося притягувати жмут гидких водоростей. Раптом, після чергового кидка, чую – щось важке зачепив, думаю, знову водорості. Починаю повільно тягнути, проте «водорості» дуже повільно давалися просуватися. Я не розумів, в чому справа, в голові роздвоєння: водорость чи риба? Вирішив перевірити і тому трохи ослабив жилку, проте зберігаючи натяжку – дивлюсь – жилка почалася рухатися вбік. О-па, тепер все миттєво стало ясно, - рибка! Починаю підтягувати, щука спершу була в’ялою, проте вже метрів за 10 від берега почала показувати усі свої вміння, і свічку і ледь не закручувати тілом жилку, і вправо і вліво, і назад і то так сильно, що мій виставлений «на крокодила» фрикціон катушки почав тріщати. Благо, вкінці-кінців вона сама себе підвела, зарившись у водорості, які її обплели і унеможливили її рухи. Фактично я і витягнув з води масу водоростей. Підтягнувши до берега, не хотів ризикувати, підбіг і мертвою хваткою схопив бідолашну. Красива, озерна хижачка! Після короткої фотосесії,  повернув красуню в рідну стихію. Спасибі дружині, що вчасно зняла відео, тепер буду нависати на неї, щоб ходила зі мною на кожну риболовлю))

 

 

В цьому озері рибу ловлять тільки задля задоволення, в їжу вона не придатна – озеро дуже забруднене, риба смердить, їсти неможливо, фактично озеро – це автомийка. Колись, пам’ятаю, сюди скидували мертвих свиней та телят, а також приїжджали машини з цистернами типу «молоко» і зливали всяку смердючу гадость, так що і вода і дно ставали або білими, або жовтими.

 

План мінімум виконано, кар’єр – подоланий, риболовля – відбулася, ще й з трофеєм. Зібралися, спакувалися, поїхали назад додому, в село. Приїхали, дружина каже, що мають прийти гості. Не особливо люблю гостей, а сили все ще були, вирішив пройтися лісом і повноцінно завершити цей день вечірньою лісовою прогулянкою. Проте, що ця прогулянка принесе мені ще пригорщу грибів – я і не сподівався, навіть пакета нормального не взяв, добре, що носив із собою в сумці пакетик для сміття. Назбирав файно, зрозумів, що білі гриби кинулись, а це добре. Є шанс трохи займатись грибництвом, поки не відкрився сезон полювання.

 

 

Тож цей день був для мене воістину благословенним, він компенсував мені не тільки цю мою «міні» псевдовідпустку, але й дозволив отримати враження від трофейної риболовлі, на подібні результати якої я міг би сподіватися тільки у вересні-жовтні.

 

Наступного дня я знову вирушив до лісу на тихе полювання. Моросив дощ, деколи переходячи в нормальний ливень. Пройшов поле вздовж і в поперек – нуль, анічого. Як тільки зайшов до лісу – почалися ніби казкові пригоди, ледь не під кожним деревом гриб, а зриваючи одного, вже помічаєш ще одного і ще одного… І майже всі чистесенькі, якби щойно виросли. Враження незабутні.

 

 

 

 

 

Більше фото --->> facebook.com